Спадковість… Що це таке? Ми багато сьогодні чуємо про генетичну спадковість щодо захворювань, рис характеру тощо. А чи існує ген покликання? Мабуть таки існує. Бо як можна пояснити, що кілька поколінь тієї чи іншої родини обирають для себе професії, які вимагають дуже важкої, кропіткої, виснажливої щоденної праці. Роботу шахтаря, сталевара, землероба з першого погляду можна оцінити як дуже тяжкі з фізичної і моральної сторони. І продуктивність багатьох професій можна бачити в перші ж хвилини. Але є такі, результати яких ми можемо побачити не одразу, а через роки. Серед них професія вчителя. Кожного дня впродовж років вкладає в дитячу душу крупинки людяності, доброти, щедрості, любові вчитель. Скільки учнів проходить через кожного педагога за роки їх праці? Мабуть ніхто не веде такого підрахунку, та й навіщо? Бо в цю професію йдуть не за благами, а за покликанням серця. А якщо брати не одного вчителя, а цілу вчительську династію… Мабуть ціле місто можна заселити випускниками.

Такою династією є і наша родина. Бабуся, Мітусова Сіма Нікіфорівна – вчитель від Бога, викладала мову та літературу. Вона жила школою, своїми учнями, віддавала їм серце і душу. І найкращим спогадом її останніх днів життя були спогади про зустріч зі своїми першими учнями на 50-ту річницю випуску. Моя мама бачила як тяжко працювати на ниві освіти, але, мабуть, іншого шляху в своєму житті не бачила, бо кожного дня бачила те натхнення, з яким бабуся йшла на роботу. І стала мама, Умарова Ольга Василівна, вчителем фізики та математики і до цих пір працює в школі. Але тепер вона навчає життю в Василівській першій школі не тільки своїх учнів, але й нас – двох її доньок, які теж пішли освітянською стежинкою , викладаємо іноземні мови, біологію та інформатику. Ми інколи навіть не помічаємо ту моральну підтримку, яку отримуємо від матусі. Бувають і в нашій справі важкі моменти, коли здається опускаються руки, але мудре слово мами завжди підтримає нас, вселить впевненість. Завжди з оптимізмом дивиться у завтряшній день, вчить нас, що доброта завжди переможе, вчить тому, що ніколи не можна впадати у відчай, вчить долати перешкоди та впевнено дивитися у майбутнє, вчить любити життя, як би важко не було на його довгих, не завжди гладеньких шляхах. І ми, її доньки, тільки тепер розуміємо і її вимогливість до нас і, інколи, як нам здавалося, надлишкову суворість, і вже не ображаємося на те, що інколи в дитинстві не завжди знаходила вільний час для розваг з нами. Бо тільки тепер, коли самі стали вчителями, зрозуміли, що ця професія вимагає цілодобової віддачі, інакше не можна сподіватися на гарний результат. Мама часто повторює слова: « Будь-якого предмету можна навчити, але головне – навчити дитину жити по совісті, не боятися казати правду, бо правда – понад усе на світі, ніколи не проходити повз чуже горе, несправедливість, підлість. Всі негаразди у світі починаються з байдужості людей. Треба сміливо ставати на захист всього живого на землі, і тоді зла поменщає і всім буде краще жити!»

У наш буремний час, як ніколи, ці слова особливо важливі, бо світ наповнився по самі вінця жорстокістю, байдужістю, владою сили та грошей. Люди забувають про головне своє покликання в цьому житті – бути Людиною з великої літери, не панувати світом , а жити в гармонії з ним. Що залишаємо ми після себе? Пам’ять… Це єдине, що не підвласно грошам, силі. Добра пам’ять про людину – це найкраще мірило її життя. Я б хотіла, щоб кожна людина залишала після себе тільки добрі спогади. Ними збагачується світ. Я сподіваюсь, що ті уроки життя, які давала наша бабуся, зараз даємо ми, її онуки та дочка, залишать слід доброти та справедливості і світ стане трішечки кращим.

А.С. Косарєва,
вчитель іноземних мов
КЗ «Василівська
ЗОШ І-ІІІ ступенів №1»