Відповідно до частини 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України "Про відпустки".

 

Частиною 4 вищезазначеного Закону передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов’язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

 

Така відпустка без збереження зарплати надається тільки тим працівникам, які виїхали з України або набули статусу внутрішньо переміщеної особи. Якщо такий працівник просить надати йому цю відпустку, то роботодавець не має права відмовити.

 

Усі інші працівники, як і раніше, мають право на відпустку без збереження зарплати на період воєнного стану на підставі ч. 3 ст. 12 Закону про організацію трудових відносин.

Важлива відмінність між цими відпустками: період відпустки, наданої на підставі ч. 4 ст. 12 Закону про організацію трудових відносин, не включається до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, а на підставі ч. 3 ст. 12 Закону про організацію трудових відносин – включається до такого стажу згідно п. 4 ст. 9 Закону «Про відпустки”.